Реабилитолог, клинический психолог Елена Коваль

Н.І. Погорільська

Виховна позиція матері дитини-інваліда як психологічний чинник її адаптивної поведінки

Анотація: Основну увагу в статті зосереджено на вивченні особливостей адаптивної поведінки жінок, які виховують дітей-інвалідів, шляхом вивчення особливостей виховної позиції матері дитини-інваліда. Проаналізувавши отримані результати, можна зробити висновок про наявність двох виховних позицій: „домінуючої” та „потураючої”. Одним із чинників, який впливає на вибір виховної позиції є рівень прояву співзалежності матері щодо дитини.

Ключові слова: матері дітей-інвалідів, адаптивна поведінка, виховна позиція, домінуючий та потураючий типи виховання, співзалежність.

Аннотация: В статье освещена проблема изучения особенностей адаптивного поведения женщин, воспитывающих детей-инвалидов. Результаты исследования указывают на наличие двух воспитательных позиций: «доминирующей» и «потворствующей». В качестве фактора, влияющего на выбор воспитательной позиции, рассматривается уровень проявления созависимости матери к ребенку.

Ключевые слова: матери детей-инвалидов, адаптивное поведение, воспитательная позиция, «доминирующий» и «потворствующий» типы воспитания, созависимость.

Summary: The author pays attention to the special features of adaptation of women who bring handicapped children up. Adaptation is considered through pedagogical position of the mother of handicapped child. According to the results, we can differentiate two pedagogical positions: “indulge” and “over trustee”. The attention is paid to codependence for the child as the reason of “indulge” position.

Key words: mother of handicapped child, mother-child relation, pedagogical position, “indulge”, “over trustee”, codependence,

Сім’я традиційно розглядається як основний інститут виховання. Саме в сім’ї дитина отримує свій перший життєвий досвід, робить перші спостереження і навчається як поводити себе в різноманітних ситуаціях. Досвід, отриманий у дитячі роки, зберігається і виявляє себе продовж усього подальшого життя.

Працюючи з абітурієнтами та студентами з психофізичними порушеннями, ми дійшли висновку про те, що психологічна допомога, яка їм надається, є недостатньо ефективною. Подальша робота показала, що причиною цього часто буває незмінне середовище сім’ї, в яку дитина повертається. Тому обов’язковим етапом роботи у цьому випадку є робота з матерями (так як близько 56% відсотків сімей неповні). Проте, на жаль, дуже мало уваги звертається спеціалістами на проблеми матерів цих дітей. В літературі, що присвячена цим питанням, увагу зосереджено переважно на етапах переживання матір’ю факту народження дитини-інваліда. (О.А. Романова., 1983; О.М Маросанова., 1990; В.В Ткачова, 1999.) І майже відсутні будь-які матеріали, які стосуються психологічних особливостей, що виникають як результат пристосування до хронічного дістресу у цих жінок.

Серед механізмів патологічного формування особистості провідна роль належить неправильному вихованню і своєрідності позиції оточення щодо дитини-інваліда. Тому, метою нашого дослідження є аналіз психологічних чинників, які забезпечують психологічну адаптацію жінок, що виховують дитину-інваліда, до ситуації дії хронічного дістресу. Об’єктом дослідження є адаптивна поведінка жінок, предметом – особливості виховної позиції матері дитини-інваліда як чинника адаптивної поведінки.

Для досягнення поставленої мети застосовувались наступні методи:

·        тестування (методика „Дослідження соціально-психологічної адаптації” Даймонда-Роджерса (СПА), методика „Аналіз сімейних відносин” Е. Ейдеміллера, „Тест-опитувальник самоставлення” (С.Р. Пантелєєв, В.В. Столін,) і методика вивчення рівня співзалежності Б. Уайнхолда); “Опитувальник адаптивної поведінки (Ways of Coping Questionnaire)”, розроблений Р. Лазарусом та С. Фолкманом, адаптований Хаїровою С.І.

·        анкетування для отримання додаткових і демографічних даних;

·        методи статистичної обробки (методи оцінки середніх, критерій Мана-Уітні для порівняння двох незалежних виборок).

Вибірку становили 75 матерів дітей підліткового віку (з різними порушеннями психофізичного розвитку), незалежно від нозологій, що супроводжували їх під час вступу до Університету „Україна”. Аналіз результатів показав, що у кожної з досліджуваних матерів дітей-інвалідів зафіксовано позиції, які свідчать про відсутність гармонійності у вихованні, а також наявність певних психологічних особливостей, що пов’язані з обраним стилем виховання.

Відповідно у літературі виділяється два стилі відношення батьків до дитини-інваліда у сім’ї. На нашу думку, зазначені стилі можна розглядати саме як пристосування до „стану хронічного стресу” (О.М. Мастюкова, А.Г. Московіна, 1991):

1. Емоційна відчуженість.

2. Емоційна залежність.

Перший тип ставлення батьків до дитини проявляється у ізоляції, відчуженні від дитини, другий – у гіперопіці. Емоційна відчуженість, на думку О.Л. Романової (1986), є результатом „кардинальної зміни материнської позиції по мірі дорослішання дитини – від прийняття до відторгнення”. Іноді це пов’язано з розширеннями уявлень про структуру дефекту і перспектив соціального розвитку дитини.

Емоційна ізоляція проявляється у повному (явному чи прихованому) ігноруванні дитини. В таких сім’ях дитина почуває себе зайвою. Наприклад, у одній із таких сімей, хворій дитині було відведено лише куточок у кімнаті, де вона мала перебувати і за межі якого їй заборонялося виходити. Здоровим дітям, з іншого боку, не дозволялося до неї наближатися.

Емоційна ізоляція проявляється також і в тому, що члени родини соромляться вад своєї дитини, і або тримають її вдома і не запрошують нікого до себе, або взагалі приховують її існування. Зазначений стиль поведінки може також виражатися і в жорстокому поводженні з нею, особливо це характерно для сімей, в яких батьки страждають хронічним алкоголізмом, наркоманією чи знаходяться у скрутній економічній ситуації.

„Відторгненні” діти страждають від недостатку емоційно-позитивної стимуляції з боку батьків. Це спричиняє в них затримку розвитку мови і соціальних навичок, пригнічує розвиток активних пізнавальних форм поведінки і зацікавленості. У таких дітей спостерігається знижений фон настрою, схильність до депресивних станів.

Навпаки, гіперопіка, виховання за типом „кумир сім’ї” виявляється у надмірній увазі батьків до дітей, в їхньому прагненні попередити та задовольнити найменші бажання хворого (С.С. Каліжнюк, 1987). Матері таких родин „сембіотично” пов’язані з дітьми тому поступово в сім’ї складаються такі відносини, за умов яких всі члени родини зосереджені лише на дитині, вона стає її центром.

Результати дослідження психологічних особливостей матерів родин другого типу вказують на виділення двох підтипів: „потураючої” та „домінуючої”, які в свою чергу визначають певні патерни поведінки та специфіку взаємовідносин у сім’ї. Підставою для виокремлення вказаних підтипів обрано критерії, виділені Е. Ейдеміллером (1996): рівень протекції, ступінь наявності вимог, ступінь заборони і суворість санкцій [1, с.90].

Розглянемо кожен з підтипів (Табл. №1). Для „домінуючої матері”, передусім, характерний високий рівень самоконтролю. Це пов’язане з тим, що така мати займає активну життєву позицію: все, що відбувається, переживається як результат власних дій. Нижчим є показник віддзеркаленої самосвідомості – відображення уявлень суб’єкта про те, що він не здатний викликати в інших повагу, симпатію, схвалення та розуміння. Вищий показник самоприв’язаності свідчить про відсутність бажання змінюватись відносно свого стану, заперечення можливості і бажання розвитку, ригідність Я-концепції. Нижчий загальний показник адаптованості вказує на очікування переважно негативного ставлення з боку інших, домінування негативних емоційних переживань, загального негативного емоційного стану.

Адаптацію часто пов’язують з поняттями подолання, переживання. Наголошується на тому, що переживання супроводжується неусвідомленими захисними механізмами (інтрапсихічні форми подолання, функція яких полягає у зниженні емоційної напруги) та копінг-стратегіями (цілеспрямована поведінка на зняття чи уникнення загрози психотравмуючої ситуації). Свою увагу, передусім, ми зосередили на вивченні активного компоненту подолання.

Процес активного подолання здійснюється за допомогою таких стратегій як самоконтроль (характеризує зусилля, що спрямовані на регуляцію власних почуттів і вчинків), планування вирішення проблеми (активні організаційні дії, спрямовані на зміну ситуації, поєднані з аналітичним підходом до вирішення проблеми) та позитивного переоцінювання.

Стиль виховання дитини в сім’ї зумовлений впливом двох чітко виражених тенденцій: фобія втрати дитини та перенесення конфлікту між подружжям до сфери виховання.

Перша тенденція сформувалась у зв’язку з тривалим захворюванням дитини. Під впливом накопичення матір’ю страху втрати дитини, в подальшому ця тенденція трансформувалась в гостро виражену потребу ретельно опікати дитину. „Домінуючій матері” властива підвищена невпевненість, боязнь помилитись, нав’язливі думки про хворобливість власної дитини. Друга тенденція пов’язана з наявністю двох діаметрально протилежних виховних стилів: з боку матері - домінування з наявністю підвищених вимог, санкцій, з боку інших членів родини – потураючої позиції зі схильністю жаліти, виконувати всі забаганки. Таке неправильне виховання призводить до формування рис емоційної та соціальної незрілості („інфантилізований тип” за Г.Е. Сухорєвою).

Ще однією відмінною рисою „потураючої” та „домінуючої” матері, яка заслуговує на увагу, є більш високий рівень співзалежності. Аналіз літератури показує, що нині відсутня єдина концепція співзалежності (емоційної залежності), яка змогла б пояснити причини та механізми появи, всі особливості її проявів.

У сучасній літературі існує два підходи до визначення феномену співзалежності. Згідно з першим[2, 3, 4], співзалежність - це набута дистанційна поведінка, що виникає внаслідок незавершеного розв’язання однієї чи більше задач розвитку особистості у ранньому дитинстві. Виходячи з другого, співзалежність – це хворобливий стан, що значною мірою є результатом адаптації до сімейної проблеми, своєрідним захисним механізмом від хронічного дистресу [5, с.7-8].

Для емоційнозалежних характерні такі психічні симптоми, як контроль, тиск, нав’язливі стани та думки, низька самооцінка, ненависть до себе, почуття провини, витіснення гніву, нав’язлива допомога, зосередження на інших, ігнорування своїх потреб, наявність проблем у спілкуванні та в інтимному житті, замкненість, апатія, депресивна поведінка, суїцидальні думки, психосоматичні порушення.

Опишемо другий тип, що має назву „потураюча мати”. У цьому випадку дитині дозволено все, відсутні будь-які обмежувальні рамки поведінки. Свою поведінку матері часто виправдовують словами „Моя дитина стільки настраждалась за своє життя, хай хоч зараз поживе у своє задоволення”. Така вседозволеність ймовірніше є трансформацією почуття вини. У порівнянні з „домінуючою” матір’ю, для „потураючої” характерний більш високий загальний рівень адаптованості, а також вищі показники і по всім шкалам, що детермінують соціально-психологічну адаптацію: прийняття себе, прийняття інших, емоційний комфорт, дещо нижчими є показники інтернальності. Активне подолання, про яке йшлося раніше, в першу чергу, забезпечується позитивною переоцінкою проблемних ситуацій; менш вираженими є самоконтроль та планування вирішення проблеми. Само ставлення є переважно позитивним, відповідно вищими є показники самоцінності, нижчі -показники самоприв’язанності, внутрішньої конфліктності та самозвинування.

Згідно з демографічними показниками, такий тип виховання характерний більше для жінок старшого віку, в яких, можливо, дитина була не першою або довгоочікуваною.

В основі дисфункціонального виховання, як правило, лежить якась особистісна проблема, яка найчастіше має неусвідомлений характер. Мати намагається вирішити її (задовольнити певну потребу) за рахунок дитини.

Найчастіше материнсько-дитячі відносини у родині „потураючої матері” пов’язані з наявністю порушень трьох типів:

·           Розширення сфери батьківських почуттів. На думку автора (методика „Аналіз сімейних відносин”), такі порушення у вихованні спричинені негараздами між батьками чи відсутністю батька в родині взагалі. Оскільки більшість опитаних сімей неповні (батьки розлучені), порушення виявляється у прагненні матері до надмірної прив’язаності з боку дитини, страху перед самостійністю дитини.

Можливі наслідки наявності такого порушення у вихованні виражаються у несамостійності дорослої людини (колишньої дитини-інваліда), ревнощів з боку матері, відсутності особистого життя у дитини.

·           Невпевненість матері стосовно обраних виховних методів. Відбувається перерозподіл влади у сім’ї: мати слідує за всіма дитячими забаганками.

Такий тип виховання зумовлює появу так званої моделі безпорадності (М. Зелігман): слабка, безпорадна, вразлива особистість, що не завжди відповідає реальним потенційним можливостям. У соціальному житті проявляється у прагненні делегувати відповідальність, чи уникнути її будь-яким способом.

·           Дещо нижчі (відносно „домінуючої” матері) показники по шкалі „фобія втрати” зумовлені, на нашу думку, перенесенням уваги на завдання потурання всіх бажань, задоволення всіх потреб дитини.

Для всіх матерів, що виховують дитину інваліда, характерне певне підвищення порогу емоційної чутливості (характерна ознака для осіб, що перебувають у ситуації хронічного стресу), на що вказує середній, а в деяких випадках і занижений, рівень емпатійності.

Висновок. Отже, можна сказати, що, особливості психологічної адаптації матерів дітей-інвалідів до хронічного дістресу відображаються у специфіці материнсько-дитячих відносин. Результати вищепредставлених досліджень дають змогу виокремити два підтипи матерів: „потураючі” та „домінуючі”. Визначаються розбіжності таких психологічних особливостей як самоцінність, внутрішня конфліктність, самозвинувачення, співзалежність, тощо. Відповідно, з метою покращення адаптованості жінок першого типу, необхідно працювати у напрямі особистісного зростання (покращення показників самовідношення), опанування нових способів поведінки, навчання активним формам подолання проблемних ситуацій.

Для спеціалістів у роботі з матерями другого типу необхідно, крім вище зазначених, працювати паралельно у напрямі зниження чи/і позбавлення співзалежності відносно дитини. Лише у разі усвідомлення своєї проблеми жінка може, в першу чергу, допомогти собі і, по-друге, стати активним помічником дитині, а не контролером та диктатором. Тому основні задачі психолога у роботі з цією категорією жінок зводяться до допомоги в усвідомленні співзалежних стосунків з дитиною шляхом ознайомлення з концепцією співзалежності, співвіднесення її компонентів з власними особистісними проявами; підсилення і підтримка свідомої установки на розрив відносин співзалежності за допомогою роз’яснення проблемних моментів, механізмів формування; навчання адекватних способів поведінки; підкреслення, що звільнення від залежності рівнозначне відновленню власної особистісної цілісності та автономії, особистісної автономії дитини.

Література:

1.                      Психология семейных отношений с основами семейного консультирования. Под ред. Е.Г. Силяевой. – М., 2002.

2.                      Уайнхолд, Б. Освобождение от созависимости. М., 2003.

3.                      Scott S. Mobilization: a natural resource of the family // Families with handicapped members. N-Y., 1982.

4.                       Smith D. Codependence: painful adult behaviors learned in childhood // www.smith.scufresno.edu/codependence.html

5.                      Шорохова О.А. Жизненные ловушки зависимости и созависимости. -СПб., 2002.