Реабилитолог, клинический психолог Елена Коваль

Погорільська Н.І.,

Практичний психолог УСАР,

ВМУРоЛ «Україна»

Емпіричне вивчення феномену співзалежності у матерів дітей з порушеннями психофізичного розвитку

Працюючи із абітурієнтами та студентами з психофізичними порушеннями, було встановлено, в деяких випадках, низьку ефективність психологічної допомоги. Подальше дослідження показало, що причиною цього часто буває незмінне середовище сім’ї, в яке дитина повертається. Тому обов’язковим етапом практичної діяльності психолога є робота із матерями (так як близько 56% відсотків сімей неповні). Проте, на жаль, дуже мало уваги звертається спеціалістами на проблеми матерів цих дітей. В літературі, що присвячена цим питанням, увагу зосереджено переважно на етапах переживання матір’ю факту народження дитини-інваліда. (Романова О.А., 1983; Маросанова Є.М., 1990 Ткачова В.В., 1999.) І майже відсутні будь-які матеріали, які стосуються психологічних особливостей, що виникають як результат пристосування до хронічного дістресу у цих жінок. Випадки з психотерапевтичної практики (аналіз теоретичних джерел [2, 4] та власні спостереження) підштовхнули до вивчення співзалежності як захисного стилю поведінки у матерів дітей-інвалідів.

Сім’я з нетерпінням очікує появи дитини. Щойно майбутні батьки отримують цю звістку, вони одразу ж поринають у процес очікування. Вимальовується зовнішність дитини, підбирається ім’я, і, навіть, дитсадок та школа, в яку дитина зможе відвідувати. Звістка про проблеми зі здоров’ям дитини, інвалідизуючий діагноз переносить життя родини в іншу площину.

Всі рідні, близькі, друзі потрапляють у своєрідний вакуум: оціпеніння, ізоляція, прірва, пролягає між ними. Тобто втрачається комунікація, емоційна підтримка батьків дитини, насамперед матері, яка, власне, і народила дитину. Вона свідомо чи несвідомо шукає позбавлення вини за народження. Проте налякані, приголомшені родичі, друзі і самі ще не знають, як реагувати на таку звістку, тому і уникають про це розмов, чи взагалі зустрічі з цією матір’ю.

Оскільки жінки дуже великого значення надають зв’язкам з іншими людьми (емпатія, довіра, підтримка), то потрапляння в ситуацію відсторонення від участі в таких відносинах може мати негативні наслідки, призвести до емоційного відчуження жінки.

Як результат цього - депресія. І чим глибша ця депресія, тим більш виражена потреба з кимсь поговорити. Виходом з такої ситуації для матері стає шлях зміни тієї людини, яку вона може змінити – саму себе: від депресивного стану до повного усамітнення і відходу в себе, емоційної холодності по відношенню до інших.

З іншого боку поряд з нею є її дитина, інвалід. Вона безпорадна, потребує уваги та догляду. Відгородившись від інших, жінка починає жити життям своєї дитини, орієнтуючись лише на її бажання та потреби. Проте, спілкування так і залишається обмеженим, фрустрованим. Результат інтенсивної і тривалої фрустрації будь-якої потреби може призвести до стану, який змушує суб’єкта вибудовувати певний стиль поведінки як засобу позбавлення психічного дискомфорту. Дія чи об’єкт, який приносить „уявний” результат позбавлення, викликає психологічну залежність.

Адаптація до такого роду умов полягає у виробленні захисту до дії травмуючих факторів. Отже, можна сказати, що у жінок, що виховують дитину-інваліда, як результат пристосування до хронічного дістресу, розвивається психологічна співзалежність до своєї дитини, її проблем.

Метою нашого дослідження є розгляд психологічних чинників, які забезпечують адаптацію жінок, що виховують дитину-інваліда. Об’єктом дослідження є адаптивна поведінка жінок до ситуації хронічного дістресу, предметом – співзалежність як адаптивний стиль.

Для досягнення поставленої мети застосовувались методи тестування (методика „Дослідження соціально-психологічної адаптації” Даймонда-Роджерса (СПА), методика „Аналіз сімейних відносин” Е. Ейдеміллера, методика вивчення рівня самооцінки А. Будассі і методика вивчення рівня співзалежності Уайнхолда); анкетування для отримання додаткових і демографічних даних і методи статистичної обробки (кореляційний аналіз Пірсона, критерій Мана-Уітні для порівняння двох незалежних виборок).

Вибірку становили 75 жінок, що супроводжували своїх дітей (з різними порушеннями психофізичного розвитку) при вступі до Університету „Україна”. Контрольну вибірку становили жінки, що виховують відносно здорових дітей.

Варто відмітити, що дослідники цієї проблематики описують співзалежність як результат (стан) та як процес. Прихильники першого напряму зосереджують увагу переважно на детермінації компонентів і симптомокомплексів стану; другого – причини і механізм виникнення. Аналіз літератури показує, що якщо насьогодні відсутня єдина концепція співзалежності, яка змогла б пояснити всі особливості її проявів. Перш за все, відсутнє однозначне пояснення відносно причин і умов розвитку.

У сучасній літературі існує два підходи до визначення феномену співзалежності. Згідно з першим[2, 5], співзалежність є набута дистанційна поведінка, що виникає внаслідок незавершеного рішення однієї чи більше задач розвитку особистості у ранньому дитинстві. Зокрема, американські психологи (Барні, Сміт, Мілкман) відзначають, що в основному це властиве тим, хто виріс у сім’ї, де пропагується надмірний контроль, слідування жорстким правилам, а будь-який емоційний контакт, вільний прояв почуттів забороняється, засуджується. Діти виростають із переконанням, що любов і прихильність можна отримати лише одним способом: необхідно задовольняти усі бажання оточуючих, не зважаючи на власні. Співзалежність виникає тоді, коли дві психологічно залежні людини встановлюють взаємовідносини один з одним.

Деякі дослідження, які виконані у контексті зазначеного підходу (Smith [5], Russiyuanoff[6]), присвячені вивченню гендерних розбіжностей у співзалежності. Так, наприклад, Russiyanoff, вважає, що риси, притаманні співзалежним, лежать в основі нормальної „жіночої” поведінки і, що саме завдяки цим рисам, жінки встановлюють відносини з чоловіком, дітьми, турбуються про них.

Виходячи з другого, співзалежність – це хворобливий стан в даний момент часу, що значною мірою є результатом адаптації до сімейної проблеми, своєрідним захисним механізмом від хронічного дистресу [4, 7-8]. Спочатку це засіб захисту чи спосіб виживання даної людини в несприятливих для неї сімейних умовах, яка поступово перетворюється на своєрідну закріплену реакцію на стрес.

У руслі цього підходу також можна виділити напрямок, представники якого розглядають співзалежність(емоційну залежність) як вид дезадаптавної (адиктивної) поведінки. (Сирота Н.А., Ялтонський В.М., 1994)

Аналіз сучасних робіт, присвячених вивченню феномену співзалежності, дає змогу зробити наступні висновки:

- формування психологічної залежності від будь-якого об’єкту чи дії детерміноване його взаємодією з оточуючим середовищем;

- психологічна причинність залежності полягає у інтенсивному і тривалому переживанні позитивних переживань від взаємодії з об’єктом чи при повторі певних дій (зменшення негативних переживань);

Для емоційно залежних характерні такі психічні симптоми, як контроль, тиск, нав’язливі стани та думки, низька самооцінка, ненависть до себе, почуття провини, пригнічуваний гнів, нав’язлива допомога, зосередження на інших, ігнорування своїх потреб, наявність проблем у спілкуванні та в інтимному житті, замкнутість, апатія, депресивна поведінка, суїцидальні думки, психосоматичні порушення.

Аналіз емпіричних результатів застосування методики визначення рівня співзалежності матерів дітей-інвалідів дає змогу стверджувати про наявність високого рівня прояву – коливання значень у межах від 40 до 56 балів (високий показник). Причому, відмічається пряма залежність між тривалістю захворювання дитини і показником прояву співзалежності.

Така диференціація показників прояву лягла в основу виділення двох підгруп залежно від інтенсивності даного показники у досліджуваних (59 чол. високий, 17 – вище середнього (дискомфорт проявляється достатньо періодично)). Відмінність двох підгруп визначались за допомогою критерію Манна-Уітні. Особливість цього критерію полягаю у тому, що він застосовується для невеликих вибірок саме з метою оцінки різниці рівня прояву якої-небудь ознаки між двома вибірками.

Отже, суттєва різниця помітна по таким показникам:

Жінки з вищим показником рівня прояву співзалежності характеризуються значно вищим рівнем соціальної бажаності. Це можна пояснити надмірним бажанням здаватись іншим соціально успішними, завуалювати свій дискомфорт. Такі показники імовірно є результатом надмірного прояву захисних механізмів.

Таким же чином можна пояснити і віднесення себе до інтернальної особистості.

Показник З- недостатність вимог-заборон до дитини (згідно з методикою Ейдеміллера, Юстіцкіса) вказую на переважання такого компоненту у стилі виховання у жінок, рівень прояву співзалежності у яких значно нижчий. У такому випадку підлітку „все дозволено”. Навіть, якщо вони і існують, то він ігнорує їх. Мати не може чи не хоче встановлювати певні рамки поведінки дитини. Часто це пояснюється так: „Моя дитина така бідна, стільки страждає, хай хоч поживе у своє задоволення”.

Інший показник, що заслуговує нашої уваги, це ВН – виховна невпевненість матері. Відбувається перерозподіл влади у сім’ї: мати йде на поводу у дитини. Швидше всього, відбувається перетворення таким чином почуття вини за народження. Виховна невпевненість також більше притаманна для матерів групи з нижчим показником.

І остання шкала, РРЧ (розширення сфери батьківських почуттів). Як стверджують автори методики, такі порушення виховання спричинені негараздами між батьками чи відсутністю батька взагалі. Проявляється у присвоєнні дитині статусу несамостійності і застосуванні всіх можливих способів для утримання її в позиції „дитини”.

Відповідно, наявність високого прояву співзалежності призводить до порушень у чотирьох наступних сферах:

·      Самооцінка – значне зниження у порівнянні з контрольною вибіркою;

·      Почуття та емоції – переважання емоційного дискомфорту (за результатами методики СПА, очікування негативного відношення до себе, уявлення, що вони не здатні викликати в інших повагу, симпатію, тощо;

·      Здатність турбуватись про себе (негативний зв’язок зі шкалою самоприйняття (-0,329 при р<0,05) та згідно з відповіддю на додаткові запитання анкет), поглинутість проблемами інших;

·      Міжособистісні відносини – будуються як суб’єкт-об’єктні, насамперед, із дитиною.

Співзалежність негативно впливає на адаптацію матері (-0,447, р<0,05), збільшується показник надмірної турботи про дитину, причому це найчастіше проявляється у формі домінуючої „гіперпротекції („домінуюча мати”) – дитина знаходить у центрі уваги батьків, які віддають багато сил і часу, проте в той же час, позбавляють її самостійності, ставлячи численні заборони та обмеження. Для матерів другої підгрупи (середній рівень прояву співзалежності) більш характерний стиль виховання типу “потураючої гіперпротекції” („потураюча мати”).

У зростанні рівня співзалежності у жінки, яка виховує дитину-інваліда, можливо відзначити і деякий позитивний результат. Було виявлено позитивний зв¢язок з рівнем суб¢єктивного контролю та застосування стратегії подолання планування рішення проблеми. Відповідно, досліджувані сприймають більшість важливих подій як результат власних дій, відчувають власну відповідальність за це, яка спонукує активно організовувати дії, спрямовані на зміну проблемної ситуації.

Висновок. Отже, можна сказати, що, у жінок, що виховують дитину-інваліда, як результат пристосування до хронічного дістресу, утворюється психологічна співзалежність до своєї дитини, її проблем. Проте, відсутність знань призводить до деформації материнсько-дитячих відносин. Лише у разі усвідомлення своєї проблеми жінка може, в першу чергу, допомогти собі і, по-друге, стати активним помічником дитині, а не контролером та диктатором. Тому, основні задачі психолога у роботі з цією категорією жінок зводяться до допомоги в усвідомленні наявності співзалежних стосунків з дитиною, шляхом ознайомлення з концепцією співзалежності, співвіднесення її компонентів з власними особистісними проявами; підсилення і підтримки свідомої установки на розрив таких відносин шляхом роз’яснення проблемних моментів, механізмів стану; формування адекватних способів поведінки; підкреслення, що звільнення від залежності рівнозначне відновленню особистої особистісної цілісності і автономії та особистісної автономії дитини.

Література:

1.                      Практическая психодиагностика: методики и тесты / Под ред. Д.Я. Райгородский. Самара, 2000.

2.                      Уайнхолд, Б. Освобождение от созависимости. М., 2003.

3.                       Шорохова О.А. Жизненные ловушки зависимости и созависимости. -СПб., 2002

4.                      Scott S. Mobilization: a natural resource of the family // Families with handicapped members. N-Y., 1982.

5.                       Smith D. Codependence: painful adult behaviors learned in childhood // www.smith.scufresno.edu/codependence.html

6.                      Thorkelson L. Emotional Dependency // www.sexualrecovery.coм

Анотація

У статті поставлена проблема вивчення особливостей адаптації жінок, що виховують дітей-інвалідів. Емпірично підтверджується позиція, згідно з якою для матерів дітей-інвалідів характерний такий стиль подолання, як співзалежність. Аналізуються сучасні уявлення про співзалежність (емоційну залежність).

Ключові слова: матері дітей з психофізичними порушеннями, адаптивна поведінка, співзалежність, материнсько-дитячі відносини.

Summary

The article is devoted to the problem of adaptation of women with handicapped children. The attention is paid to codependence as the special adaptation style. The theoretical analysis of codependence is presented here.

Key words: mother of handicapped child, adjustment behavior, codependence, mother-child relation.