Есть вопросы?





Сейчас 7 гостей онлайн


УДК 159.923.2-055.52+612.017

Погорільська Н.І.

ОСОБЛИВОСТІ СТАВЛЕННЯ ДО СЕБЕ ЯК ЧИННИК ПСИХОЛОГІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ МАТЕРІВ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

Основну увагу в статті зосереджено на вивченні ставлення до себе як чинника соціально-психологічної адаптації матерів дітей з обмеженими можливостями. Встановлено, що визначальний вплив на адаптацію спричиняють наступні компоненти ставлення до себе: внутрішня конфліктність, самозвинувачення та відкритість.

 

В статье обращается внимание на изучение самоотношения как фактора социально-психологической адаптации матерей детей с ограниченными возможностями. В ходе исследования определено, что на адаптацию матерей имеют сильное влияние такие компоненты самоотношения как внутренняя конфликтность, самообвинение и открытость.

 

The article is devoted to the problem of self-attitude as a factor of adaptation of women with handicapped children. According to the results internal conflict, self-accusation and self-reveal influence to the adaptation.

 

Аналіз останніх літературних даних (В.В. Ткачова, 1999; Г.Г. Московіна, О.В. Абрамова, 2000; М.І. Радченко, 2002) свідчить про зростання інтересу до проблематики сімей з дітьми, що мають обмеження. Достатньою мірою вивчені етапи та стадії переживання батьками (матерями) кризової ситуації, спричиненої народженням дитини. Найчастіше предметом вивчення були діти та родини дітей з „явними” психофізичними розладами: розумовою відсталістю (Р.Ф. Майрамян, 1976; Г.Г. Московіна, О.В. Абрамова, О.В. Пахомова, 2000; М.І. Радченко, 2002, 2003) та важкими формами ДЦП (В.А. Вишневський, 1984; О.Л. Романова, 1986; С.С. Калижнюк 1990; В.В. Ткачова  1999).

Проблема вивчення особистісних особливостей батьків дітей з вадами здоров’я вперше привернула увагу професіоналів у ХХ столітті. Перші роботи, що освітлювали такий аспект проблеми, з’являються за кордоном. Очолює цей список М. Стоун (Stone, 1942), у якого були вперше описані приклади неадекватної батьківської поведінки щодо дитини з обмеженими можливостями.

В подальших публікаціях розглядаються складні проблеми соціальної спрямованості, що виникають у родині дитини з обмеженнями: планування наступної вагітності, взаємовідносин з іншими дітьми (братами-сестрами), стабільність сім’ї, зміни соціального статусу сім’ї (Schonell, Watts, 1956; Taylor, 1953; Valente, 1972; Stone, 1973; Юр’єв, Здоровцева, 1991; М.І. Радченко, 2002).

Іншим напрямком роботи спеціалістів стало вивчення особистісних рис, психопатологічних розладів як наслідку переживання психотравми, спричиненої народженням дитини-інваліда (Miller, 1968; Stevenson, 1968 та інші). У вітчизняній психології цей аспект висвітлював Р.Ф. Майрамян (1976, 1982), В.А. Вишневський (1984) та інші.

Однак, недостатньо вивченими є особистісні особливості матерів, що сформувались під впливом тривалої психотравми (більше 15 років), а також матерів, обмеження дітей яких мають неявний для оточуючих характер. Ми припускаємо, що особистісні зміни цих матерів пов’язані з формуванням у них особливої форми адаптивної поведінки.

Аналіз літератури демонструє зв’язок ставлення до себе та соціально-психологічної адаптації. Як свідчать дослідження (Р. Бернс, 1986; І.С. Кон, 1984; Н.Ю. Максимова, 2002; О. Цибур, 2005), у соціально дезадаптованих особистостей ставлення до себе набуває дещо спотворених рис, формується, так би мовити, „несприятлива” дезадаптивна Я-концепція (за І. Сабанадзе). Несприятлива Я-концепція має такі прояви: зниження самоповаги, зниження власної значущості, страх отримати відмову, слабка віра в себе, тощо.

Оскільки, відсутні дослідження, які були присвячені вивченню особливостей ставлення до себе матерів дітей з обмеженими можливостями, мета нашого дослідження полягає у визначенні особливості соціально-психологічної адаптації до тривалої психотравми матерів дітей з обмеженими можливостями на основі вивчення саме ставлення до себе вищезазначених матерів.

Об’єктом дослідження виступає соціально-психологічна адаптація матерів дітей з обмеженими можливостями до тривалої психотравми. Предметом – особливості ставлення до себе як чинник психологічної адаптації матерів дітей з обмеженими можливостями.

Досягнення мети здійснювались завдяки вирішенню наступних завдань:

1.     Встановити особливості соціально-психологічної адаптації через показники загальної адаптації, прийняття себе, прийняття інших, емоційного комфорту, інтернальності, домінування та уникання від вирішення проблем матерів дітей з обмеженими можливостями.

2.     Розглянути особливості ставлення до себе матерів, що виховують дитину з обмеженими можливостями.

3.     Визначити особливості трансформації ставлення до себе та соціально-психологічної адаптації до тривалої психотравми матерів дітей з обмеженими можливостями.

4.     На основі отриманих результатів виявити зв’язок компонентів ставлення до себе з соціально-психологічною адаптацією матерів з обмеженими можливостями. Встановити провідну функцію ставлення до себе матерів дітей юнацького віку з обмеженими можливостями.

Встановлення особливостей ставлення до себе та соціально-психологічної адаптації здійснювалось через порівняння даних показників матерів дітей з обмеженими можливостями з показниками ставлення до себе та соціально-психологічної адаптації матерів відносно здорових дітей.

У дослідженні приймали участь загалом 130 осіб: 50 матерів відносно здорових дітей та 80 матерів дітей з обмеженими можливостями, що мають неявний для оточуючих характер. До таких захворювань ми віднесли захворювання вивідної системи, неврит одного зі слухових нервів, туговухість, захворювання дихальної системи та легкі форми ДЦП. 30 з 80 матерів виховували дітей віком до десяти років, 50 – дітей підліткового віку.

Для досягнення поставленої мети та розв’язання вище поставлених завдань було застосовано наступні психодіагностичні методики:

1.     «Опитувальник соціально-психологічної адаптації (СПА)», розроблений К. Роджерсом і Р. Даймондом для виявлення ступеня адаптованості-дезадаптованості в системі міжособистісних стосунків [3, 457];

2.     Опитувальник МДС („Методика исследования самоотношения”) С.Р.Пантелєєва, що дозволяє вивчити особливості ставлення до себе через дев’ять показників: відображене ставлення до себе, самоцінність, відкритість, самовпевненість, самокерування, прийняття себе, самоприв’язаність, внутрішня конфліктність і звинувачення себе [2].

Для статистичної обробки даних застосовувались методи математичної статистики (непараметричний критерій Манна-Уітні та кореляційний аналіз).

Спочатку розглянемо результати методики соціально-психологічної адаптації (СПА). Результати представлені у порівнянні з результатами матерів відносно здорових дітей.

Отже, матері дітей-інвалідів характеризуються набагато нижчою адаптованістю, що пов’язане насамперед з загальним емоційним дискомфортом (переважання негативних емоцій, а в певній мірі і емоційна депресія), неприйняття інших («як вони можуть зрозуміти мене, якщо вони такого не переживали»), а також зовнішнім локусом контролю. Як відомо, люди, яким властивий внутрішній локус контролю, більш впевнені в собі, послідовні і наполегливі в досягненні поставлених цілей, врівноважені, доброзичливі, комунікабельні і незалежні. Схильність до зовнішнього локусу контролю, навпаки, проявляється поряд з такими рисами, як невпевненість в своїх здібностях, наміри відкладати реалізацію своїх можливостей на невизначений термін, підозрілість, агресивність та конформізм.

Згідно відповідей респондентів для вибірки матерів дітей з порушеннями здоров’я, притаманна тенденція на вибір «соціально позитивної відповіді». За даними Едвардса, 1957 (цитата з [1, 259]), поява цієї тенденції зумовлена неусвідомленим бажанням виглядати не гірше інших. А.Анастазі(1982) відзначає, що для осіб, яким притаманна дана тенденція, властиве прагнення уникнути критики, потреба у самозахисті.

На наступному етапі було проаналізовано особливості ставлення до себе матерів, що виховують дитину з обмеженими можливостями. У дослідженні приймали участь матері дітей з обмеженими можливостями та матері відносно здорових дітей підліткового віку. Представимо коментарі по кожній з дев’яти шкал.

Перша шкала, яку розглянемо, відображає, що у жінок, що виховують дітей з обмеженими можливостями, більш вираженою є мотивація соціального схвалення. Їм властиво зображати себе позитивними в соціальному (моральному) розумінні. І, на нашу думку, це свідчить не про відсутність навичок рефлексії. Швидше навпаки. Причому, це самокопання має негативний характер. У деяких випадках це прагнення мати такий «привабливий» вигляд перетворюється на прагнення догоджати будь-якій людині, навіть зовсім незнайомій.

Не виявлено суттєвої відмінності між вибірками у показниках за шкалою самовпевненості. Можливо, це пов’язано з тим, що в процесі тестування у даному випадку проявився вплив психологічного захисту, за допомогою якого стабілізувалось ставлення до себе. З іншого боку, вік дитини та характер захворювання дозволяє матерям працювати, розширювати свої соціальні контакти, що, безперечно, позитивно впливає на впевненість у собі.

Відображене ставлення до себе. Дана шкала розкриває уявлення індивіда про ставлення до себе з боку оточуючих, до їх діяльності, увагу до їх особистості, розуміння, симпатію. Немає суттєвої різниці між показниками цієї шкали в двох групах. З одного боку, захворювання дітей мають неявний для оточуючих характер і, в зв’язку з цим матерям даних дітей не часто приходиться переживати негативну реакцію оточуючих на дії чи вигляд дитини. З іншого боку, поступово матері дітей-інвалідів звикають до негативного ставлення оточення і починають з розумінням до цього ставитись: «Нас ніколи не зрозуміють оточуючі, а ми в свою чергу не чекаємо від них цього. Для того, щоб зрозуміти, що ми відчуваємо, треба пережити те саме» (з бесіди з матір’ю дитини з обмеженими можливостями). Саме так можна пояснити своєрідну замкненість груп матерів дітей з обмеженими можливостями.

Незначне розходження у результатах і по шкалі прийняття себе. Проте, все ж таки, у матерів, що виховують дітей-інвалідів, прийняття себе, узгодження зі своїм внутрішніми потягами, прийняття себе таким, яким ти є (тобто і позитивні, і негативні сторони), нижче, ніж у матерів відносно здорових дітей.

У результатах по шкалі самоприв’язаності також практично немає розходження – у обох груп невисокі показники, що говорять про те, що вони усвідомлюють, що життя іде далі і не потрібно зупинятися на досягнутому, а потрібно продовжувати свій особистісний ріст, вдосконалення себе.

І, нарешті, шкали, що демонструють суттєву розбіжність між двома групами. Набагато нижчі результати у вибірці матерів, що виховують дітей з обмеженими можливостями, за шкалою самоцінності. Для них властиві сумніви про цінність власної особистості для оточуючого суспільства, недооцінка свого духовного «Я», відсторонення, байдужість до свого «Я». На нашу думку, це насамперед, пов’язано з тим, що дані жінки не змогли «адекватно» виконати свою суспільну функцію – забезпечити суспільство, свою родину здоровими, розумними нащадками. Через неповноцінність своєї дитини вони переживають і власну неповноцінність.

Самоконтроль. Людина з високим балом за цією шкалою чітко переживає власне «Я» як внутрішній стрижень, який інтегрує її особистість, діяльність та спілкування; така людина вважає, що, власне, вона і є творцем своєї долі, і, що всі події, що відбуваються в її житті, є результатів її діяльності, її вчинків. У матерів, що виховують дітей з обмеженими можливостями, показники значно вищі від показників жінок, що виховують відносно здорових дітей. На нашу думку, підвищений самоконтроль виступає в ролі захисного механізму, дія якого спрямована проти надмірного самозвинувачення у народженні дитини з порушеннями розвитку та підтримання бажаного образу Я.

Набагато вищі показники у вибірці матерів дітей з обмеженими можливостями за шкалою внутрішня конфліктність. Це вказує на незадоволення наявною ситуацією, підкресленням труднощів свого життя, самозаглибленням. Внутрішня конфліктність пов’язана з тим, що жінки потрапляють, як вже зазначалось вище, в сильну залежність від чужої думки.

Особливої уваги заслуговує шкала самозвинувачення. Матері, що виховують дітей з обмеженими можливостями, приймають на себе провину за народження дитини з вадами. Причому, це звинувачення дуже часто нав’язується зовні як близьким оточенням (чоловік може постійно нагадувати жінці, що саме вона виношувала та народжувала дитину, і, можливо, саме вона щось не так зробила), так і від зовсім незнайомих людей (у транспорті, на вулиці). «Це я винна у тому, що моя дитина народилась, аби мучитись і страждати. Мій обов’язок спокутувати провину». (зі слів матері дитини з порушеннями розвитку).

Також варто відзначити, що за шкалою звинувачення себе зустрічаються як мінімальні (1), так і максимальні (10) показники. У випадку мінімального значення можна говорити про захисні механізми – повністю витісняється відповідальність за власні вчинки, власне життя. У протилежному випадку – гіпервідповідальність.

Отже, для матерів, що виховують дітей з обмеженими можливостями характерні сумніви про цінність власної особистості для оточуючих, висока внутрішня конфліктність, звинувачення себе за народження дитини з вадами. В якості захисних механізмів, які допомагають приховати дані переживання, виступають надмірний самоконтроль та соціальна бажаність.

Порівняння результатів психологічної діагностики ставлення до себе та адаптації досліджуваної вибірки із результатами вибірки жінок, діти яких ще не досягли десятирічного віку (діти з обмеженими можливостями), за допомогою непараметричного критерію Манна-Уітні з метою встановлення особливостей впливу тривалого стресу виявили суттєву різницю лише у показниках загальної адаптації ((458,0 при (р≤0,05)), комфортності (412,0 при (р≤0,05)) та самоконтролю (479,0 (р≤0,00)).

Відтак, порівняння результатів матерів, діти яких досягли підліткового віку, з результатами матерів дітей до десятирічного віку, демонструють підвищення адаптованості, зростання самоконтролю та відчуття емоційного комфорту. Дані результати дають змогу стверджувати про поверхневість даної адаптації, оскільки пристосування здійснюється завдяки підвищенню самоконтролю.

За допомогою кореляційного аналізу встановлено зворотній зв’язок соціально-психологічної адаптації із прийняттям себе та внутрішньою конфліктністю. Останній факт свідчить про те, що в процесі «заглиблення в себе» основна увага звертається лише на власні недоліки і помилки, не помічаючи, що інші також допускають такі ж помилки. Для даних осіб характерне побоювання, що як тільки оточуючі будуть знати про них «правду», вони почнуть їх ігнорувати, і тому ці жінки приховують своє «правдиве Я» і намагаються справити враження, яке, на їх думку, буде найбільш визнаватися іншими людьми (за результатами бесіди).

Розглянемо декілька кореляційних плеяд зв’язку компонентів ставлення до себе та соціально-психологічної адаптації. Всі зазначені зв’язки є статистично значимими на рівнях р≤0,01 та р≤0,05.

Перша плеяда представляє собою зв’язок відкритості (внутрішня чесність) та загальної адаптації (0,599). Отже, згідно отриманих результатів для адаптованої особистості притаманна нездатність чи небажання усвідомлювати і розкривати важливу інформацію про себе. Дане твердження є суперечливим. Проте, враховуючи прямий зв’язок відкритості та щирості (0,57), це свідчить про прямий вплив тенденції до вибору соціально бажаних відповідей на показники адаптованості.

Друга плеяда, до якої звернемо нашу увагу, свідчить про вплив самовпевненості на показник соціальної бажаності (0,463). Отже дана тенденція мотивує респондента створювати свій образ як самостійної, вольової, енергійної, надійної особистості, якій є за що себе поважати. Третя плеяда – вплив показника соціальної бажаності та самоприв’язаності (0,554), а також обернений вплив на внутрішню конфліктність має таку ж природу, як і попередній.

Засновком побудови наступної плеяди є показник внутрішньої конфліктності та показник самозвинувачення, які мають обернений зв’язок з усіма шкалами методики СПА: загальною адаптацією (-0,651) (-0,8), емоційним комфортом (-0,587) (-0,79), прийняттям інших (-0, 644) (-0,66), інтернальністю (-0,431) (-0,655) та домінуванням (-0, 642) (-0,626) . Це вказує, що почуття провини і внутрішній конфлікт є суттєвими індивідуальним чинниками психологічної адаптації матерів дітей з обмеженими можливостями. Вищезазначене твердження необхідно враховувати у практичній роботі з даною категорією клієнтів.

Наступний зв’язок представляє собою таке поєднання: тенденція соціальної бажаності не сприяє (-0,649) прийняттю себе. Враховуючи показники середніх результатів методики МИС, даний зв’язок ще раз підтверджує наявність критичного ставлення до себе, відсутність переживання цінності та значимості власного «Я».

І, нарешті, на основі отриманих результатів, можна зробити висновок щодо прояву характеру самоконтролю – він виступає у вигляді втечі від вирішення проблем (0,570).

Отже результати проведеного дослідження дозволяють зробити наступні висновки:

Визначальним фактором у ставленні до себе та адаптації особистості матерів дітей з обмеженими можливостями є тенденція до вибору соціально позитивних відповідей. Основне смислове навантаження даної тенденції – не допустити саморозкриття, невідповідності бажаних стандартам.

За кількістю значущих зв’язків, найважливіші чинниками адаптації є наступні компоненти ставлення до себе: внутрішня конфліктність, самозвинувачення та відкритість. Не виявлено значимого впливу на соціально-психологічну адаптацію таких компонентів як відображене ставлення до себе та самооцінювання.

Порівняння результатів матерів, діти яких досягли підліткового віку, з результатами матерів дітей до десятирічного віку, демонструють зростання самоконтролю та відчуття емоційного комфорту.

Наступним етапом стало встановлення функції ставлення до себе. Аналіз наукових робіт (Р.Бернс (1986), С.Р.Пантелєєв (1991), Н.І.Сарджвеладзе (1989), О.Т.Соколова (1989), В.В.Столін (1983) та ін..) показав, що самоставлення розглядається як складне когнітивно-афективне утворення. Дослідники виділяють у структурі самоставлення 3 компоненти: емоційно-оціночний, емоційно-ціннісний та емоційно-регуляторний, кожен з яких забезпечує виконання певної функції ставлення до себе. О.В. Селезньова змістом цих компонентів називає дев’ять модальностей, які були виділені В.В.Століним та визначаються за допомогою використаної методики [4].

Так, зміст емоційно-оціночного компоненту складають самовпевненість, відображене ставлення до себе і самозвинувачення, які забезпечують суб’єкту самоставлення оцінку власної ефективності за рахунок порівняння своїх досягнень з соціальними стандартами, успіхами та оцінками інших людей. В рамках даного компоненту ставлення до себе здійснює безперервний «моніторинг» соціально бажаних рис. Саме емоційно-ціннісний компонент ставлення до себе тісно пов’язаний із такими особистісними характеристиками як стійкість до стресу, високий самоконтроль [4, c. 25].

Емоційно-ціннісний компонент складають самоцінність, самоприйняття і самоприв’язанність, які забезпечують суб’єкту самоставлення оцінку свого Я.

І, нарешті, відкритість, самокерування і внутрішня конфліктність складають зміст емоційно-регуляційного компоненту. Дані модальності забезпечують суб’єкту ставлення до себе формування смислового вектору його життєвого шляху [4].

В якості основного принципу організації компонентів ставлення до себе в єдину систему, на думку С.Р.Пантелеєва [2], виступає принцип динамічної ієрархії. З позиції даного підходу компонент, який займає найбільш високе місце в ієрархії, виступає в якості ядерної структури, а інші компоненти входять до неї на правах ієрархічної підпорядкованості. Визначивши значимість кожного компоненту (Табл.1), можемо зробити висновок, що ставлення до себе матерів дітей з порушеннями психофізичного розвитку юнацького віку першочергово виконує регуляторну (5,61) та оціночну (5,56) функції.

Таблиця 1

Рівень вираження функцій ставлення до себе

 

Модально-сті

ставлення до себе

Функції ставлення до себе

Оціночна

Ціннісна

Регуляторна

Самовпевненість (5,54)*

Відображ.

самоставлення (5,07)

Самозвинувачення (6,07)

Самоцінність (4,77)

прийняття (4,84)

прив’язаність (4,30)

Відкритість (6,77)

керування (4,3)

конфліктність (5,76)

Інтенсив-ність функції

5,56

4,64

5,61

Примітка: * - середні значення показника досліджуваної групи.

 

Відтак, можна зробити висновок, що індивідуальними чинниками психологічної адаптації жінки, що виховує дитину з обмеженими можливостями, є три показники ставлення до себе: внутрішня конфліктність, звинувачення себе та відкритість. Обов’язковими етапами практичної роботи з матерями дітей з обмеженими можливостями є 1) усвідомлення власної значимості, цінності; та 2) зниження відчуття провини та переживання внутрішнього конфлікту.

 

Література

1. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика. – СПб.: Питер, 2002. – 352 с.

2. Пантелеев С.Р. Методика исследования самоотношения. – М., 1991. – 30 с.

3. Райгородский Д.Я. Практическая психодиагностика. Методики и тесты. Учебное пособие. – Самара: Издательский Дом «БАХРАХ – М», 2002. – 672с.

4. Селезнева Е.В. Самоотношение как акмеологический феномен / Е.В. Селезнева. // Мир психологии. – 2008. - № 4. – с. 238 – 249.

 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить